rainy_lily: (Default)
нарешті настала ця прекрасна пора, коли на обід я беру собі тільки салат і наїдаюся ним, коли в 9 ранку я не відчуваю себе дико голодною, коли ввечері, приходячи з роботи, не вмираю за їжею. літо) і дуже до речі трапилася книжка Вікторії Бутенко "Зелень для жизни" про користь зелених коктейлів і власне зелені. авторка - сироїд зі стажем, а коли цей спосіб харчування теж став не повністю її задовільняти, почала шукати корінь проблеми. і зрозуміла, шо просто мало їсть зелені, а більше - смачніші фрукти і овочі. коктейль, зроблений у блендері з води, зелені і фрукта, виявився ідеальним у плані поживності і користі. Вікторія не голослівна: мені дуже сподобалося, що у книжці (зовсім невеликій за обсягом - 60 вордівських сторінок без додатків), буквально розжовано і дуже простою мовою пояснено, як зелені коктейлі впливають на кислотність шлунку (і шо взагалі таке та кислотність), скільки білків містять і принцип засвоєння організмом амінокислот, з яких складаються білки, що таке pH крові і як він впливає на розвиток раку, що таке хороший і поганий холестерин... словом, багато корисної інформації, почерпнутої з наукових джерел (авторка сама науковець), яку можна прийняти на віру, якщо ти не біолог, можна знову перечитати підручник біології, або просто використати цю інформацію як якір, і пірнути у глибини розуміння, шо ж таке той наш організм і як йому краще житиметься)

сироїдом я ставати не планую (хоча є у мене надихаючий приклад друга, в якого це успішно вийшло), але зараз їм значно більше зелені і почала пити такі коктейлі і просто смузі на сніданок. моєму організму це подобається. на картинці (шось вперло мене малювати такі інфографіки)) наглядно показано рецепт приготування такого коктейлю: вода, зелень (салат або шпинат, чи обоє), банан (додає трохи солодкого смаку), лимон і м'ята - опціонально. а якщо замінити зелень мигдалем і зробити мигдальне молоко, вийде фруктовий смузі, з будь-яким фруктом на вибір.

green


і кілька цікавих цитат.
+3 )

книжка є тут у пдф і в мене для кіндла теж є, кому цікаво, звертайтесь)
rainy_lily: (Default)
poleznaya-kniga-1_54

Про цю книжку я мала написати вже давно, бо десь із місяць як її прочитала і вона справила на   мене велике враження. Це не просто собі посібник про те, що треба їсти і що не треба. Це досить цілісний зріз харчового життя жінки, не тільки їжа, але й психологія її вживання, ритуали, з нею пов’язані, спорт, те, як ми змінюємося протягом життя і що у випадку цих змін варто робити з їжею. Словом, книга не однобока, не зациклена на певних продуктах і не радикальна, а дуже жива і багатогранна.

Починається все з того, що юна Мірей їде навчатися до Штатів, і коли повертається звідти, єдине, що їй каже при зустрічі батько, що вона стала схожою на мішок картоплі. Жорстоко і на Мірей це подіяло як холодний душ. Вона почала шукати способів схуднути і в цьому їй допоміг сімейний лікар, якого у книжці вона називає Доктор Чудо. Власне, у книжці є емоції і думки, які були у Мірей під час процесу скидання зайвих кіло, окремі розділи присвячені конкретним продуктам – хлібу, шоколаду, напоям, приправам і як з ними давати собі раду, і найголовніше – є способи закріпити отриманий результат на все життя, як це вийшло у авторки.

Головне правило, своєрідна червона нитка, яка проходить через весь текст: їсти можна все, що захочеш. Варто лише контролювати порції і не забувати закон всесвіту, який діє і у харчуванні: десь прибуває, значить десь має відбути. Дозволяєш собі сьогодні морозиво – обмеж завтра хліб. Все. І я, як то кажуть, люто плюсую, бо це діє. А про порції тепер теж завжди думаю, беру невелику тарілку для пасти і вибираю найменший шматок торта. Краще зїсти менше, але отримати від крихітної порції більше задоволення. Секрет, як це зробити, у книжці, не буду розкривати всі карти)

Крім задоволення, яке треба отримувати від кожного прийому їжі, варто ще памятати, що їжа на ходу, стоячи, і з газетою в руках не дуже сприяє цьому процесу. Крім того, коли ми робимо дві справи водночас, часто нам важко зрозуміти, що приходить момент насичення їжею, коли вже досить. Прислуховуючись до свого організму і не відволікаючись на інші справи, можна вчасно відчути цей момент і зупинитися.

Загалом я можу ще дуже багато писати про цю книжку, в мене з неї 64 цитати на кіндлі виділено, а це купа тексту. Але раджу прочитати – і не обовязково тим, хто худне, а й тим, хто хоче змінити своє харчування в бік більш збалансованого і здорового. Багато речей розкладає по поличках, чимало корисного можна взяти, не враховуючи рецептів) За мною от після прочитання тепер постійно ходить думка про маленькі порції і усвідомлений процес прийому їжі, і нам з цією думкою добре разом)) А ще я колись таки введу у свою систему харчування систему французьку, з закускою, основною стравою і десертом, якось воно так круто і зрівноважено виглядає, я помалу стаю фанатом)

rainy_lily: (читаю)
у нашому транспорті я час від часу бачу картину: на окремих місцях сидять мама (чи бабуся) і дитина. час пік, людей багато, місце на вагу золота, особливо для старших. але вони часто так само лагідно, як мама і бабуся, дивляться на те мале і кажуть: "хай сидить". дійсно, нашо його на руки брати і давати ще комусь місце. потім мале виростає і сидить далі, правда, старші дивляться вже не так лагідно) звісно, бувають різні ситуації, не всім можна малих на руках тримати, але якщо згрубша, то це такий зріз нашого суспільства, яке останнім часом дуже полюбило оцю крайність - ставити дитину в центр всесвіту. про те, як цього уникнути, у своїй книжці власне й пише Памела Дракермен.

книгу мені порадили у коментарях до одного з постів, і я зацікавилася, хоча наразі виховання дітей у мене не на часі) і що я скажу: коли у анотації написали, що книжка призначена "найширшій авдиторії інтеліґентних читачів" (о, як я люблю цей новий правопис, це не іронія!:), то це чистісінька правда. купивши, вирішила, що потім подарую книжку подрузі, якій це буде корисно прочитати, але вже після перших 50 сторінок схопилася за олівець, почала підкреслювати і вирішила, що книжку не віддам, а подрузі куплю таку ж)) прочитала буквально на одному диханні у відрядженні.

не маючи власних дітей, поки можу говорити про пропоновані принципи виховання "у вакуумі". але мені дуже імпонують ці правила:

  • ставити для дітей чіткі поведінкові рамки у основних моментах, але всередині цих рамок давати повну свободу

  • коли забороняєш - треба пояснити причину

  • вміти казати "ні", але й вміти казати "так": "щоб збудувати міцний батьківський авторитет, треба в більшості випадків відповідати дитині "так"

  • бути суворим, але не авторитарним, прощати маленькі пустощі, так звані betise. бути терплячим, навіть коли навчаєш дитину терпіння

  • давати змогу дитині бути автономною, самостійною у тому, з чим вона може сама впоратися. факт з книжки: у Франції вважають, що до 6 років діти мають навчитися обходитися з тим, що стосується їх персонально: одягатися, прибирати за собою, дотримуватися гігієнти тощо

  • діти у Франції обов'язково вітаються з дорослими, не забувають про слова ввічливості. дитина вітається - отже вона є. привітання - це перш за все визнання, що інший особистість. "діти, які ігнорують інших людей, залишаються ніби у мильній бульбашці. батьки і так віддані їм, то як вони зрозуміють, що треба не лише брати, але й віддавати?"

  • бути батьками важливо, але ця роль не мусить витісняти всіх інших, зокрема ролі подружжя, яку французи вважають головнішою за батьківську. мами повинні мати час для себе (сподобався факт: у Франції мам, які увесь вільний час використовують на те, щоб тягати кудись дітей, називають maman-taxi:)

  • не часто хвалити - адже це може зробити дитину залежною від похвали. але й не забувати, що це потрібно робити

  • давати змогу дитині пізнавати світ, зрозуміти, що у житті не завжди перемагає добро, вчитися на помилках. але жити у гармонії з собою

  • діти - не контейнер для амбіцій їхніх батьків.

але найбільше мені сподобалися теми, які стосувалися їжі ^_^  зокрема розповіді про справді гурманське меню в садочках: обов'язково закуска, основна страва і десерт. тушковані овочі, риба, м'ясо, фруктові десерти і сири... аж захотілося собі повиписувати ту всю смакоту і наготувати) згадую свою шкірку на молоці у садку і сосиски у школі, й здригаюся))) взагалі не знаю, хто придумав годувати дітей напівфабрикатами, вигадувати якісь дитячі меню, в яких є картопля фрі...

дуже класна ідея готувати продукти різними способами, аби діти їх розсмакували. шалено подобається спільна сімейна випічка, коли мама і дочка разом куховарять і взагалі тридиція на вихідних пекти щось солодке. тому моя улюблена цитата з книжки: "Маленькі дівчата, які росли в родині, де мама не їла пообідні кекси, радше не їстимуть їх і собі".

система харчування француженок, за якою ти цілий робочий тиждень "уважна" - тобто їси так, аби підтримувати фігуру. зате на вихідних можеш дозволити собі те, чого душа бажає - піцу, млинці чи кекс - це абсолютно моє. я до такого додумалася ще раніше, і тепер практикую) не дає розслабитися і приносить задоволення)

можливо, як це часом буває, авторка закривала очі на якісь моменти, які не вписувалися у французьку систему дитячого виховання (про що вам точно повідомлять критики книги, і скажуть, що у Франції все не так, діти верещать і розкидають їжу). але як на мене, це приємний для читання мікс публіцистики, статистики і просто особистого досвіду Памели Дракермен. легка і проста мова, видно, що писала американка. переклад, правда, часом грішить помилками, але не відволікає, та й приємно, що український. і найголовніше: книга змушує думати не тільки про те, як виховувати дитину, але й як виховували мене саму. під час читання навіть виникла думка дати книжку мамі, щоб вона потім порівняла тамтешні методи зі своїми. хоча, оцінюючи себе, і я так можу сказати, у якому місці був косяк і чим моє виховання не дотягнуло до французького.
словом, всіляко раджу і рекомендую)
rainy_lily: (lonely)
коли зранку вихідного дня ти, заледве роззявивши очі, тягнешся за читалкою і читаєш-читаєш-читаєш, хоча можна би іще поспати
коли вибираючи вид транпорту, зупиняєшся на трамваї, бо там не так трясе і можна читати
коли носиш книжку за собою по всій хаті
коли замість в'язання і вишивання вибираєш читання
коли у підсвідомості народжується таке приємне відчуття "скоро мене чекає щось хороше" - це значить зараз ти закінчиш справи і знову будеш читати її. книжку-якою-нині-живеш.
власне, про такі дві книжки, прочитані за останній тиждень, хочу розповісти.


"Тысяча дней в Тоскане" - фактично друга книжка своєрідної дилогії Марлени де Блазі про Італію. першої книжки про "Тысяча дней в Венеции" я не читала, бо першою у читалці трапилася Тоскана. і якщо до того, як почати читати, Італія мене не дуже то й вабила, то тепер я відчуваю, що починаю нервіно дихати, принаймні до італійської кухні, якої у книжці багато, дуже багато. там є і власне рецепти і описи процесу готування їжі, трапез, людських стосунків через призму їжі.

ще читаючи Пітера Мейла, через якого я і знайшла книжки де Блазі, мене здивував цей культ їжі і ритуальність цього процесу у Франції. по кілька хороших ресторанів у одному маленькому містечку - уявіть собі це у Бібрці чи у Білій Церкві, прості страви (той же салат капрезе - це вам не олів'є зі стопіцот інгредієнтів, хоч олів'є теж не наш, але з тим майанезіком і докторською ковбасою присмоктався до нашої кухні як кліщ) з простих складників. або складні - але це не дикі поєднання диких інгредієнтів, а знову ж таки буденні (для Італії) сир, квасоля, оливкова олія, різноманітні трави, м'ясо, прості супи без бульби і макаронів у одному рецепті і брускети - останні у італійській кухні мені найбільш імпонують тим, що це не просто хліб як у нас, це повноцінна страва. наприклад, брускета, вимочена в оливковій олії. ну і загалом, як мені видається, завдяки досить теплому клімату сердземноморська кухня, у тому числі італійська - це все таки кухня смаку. під час описів застіль дивуєшся, як у людей влазить стільки страв за один прийом їжі - але там це ритуал, а наші наваристий борщ чи тлусті вареники - це спосіб наїстися, перш за все, поповнити запаси енергії, особливо у холодний час, а естетику залишимо на потім. власне, це моя думка, яка склалася завдяки книжці, може воно так і не є насправді. а ще в книжці пили так багато вина протягом дня, що ця ідея непомітно прокралася у мою підсвідомість і до пасти з грибами тепер постійно напрошується компанія червого сухого)

крім кухні настрій мені створило місце дії - провінція Італії і знову ж благословенна ідея дауншифтінгу вигулькує на горизонті. не знаю, чи з таким же захопленням читатиму про Венецію (а читатиму неодмінно), але всі ці тонкощі життя у маленькому містечку, облаштування свого будинку, прогулянки, полювання за трюфелями, збір винограду, оливок і колорит італійського містечка остаточно реабілітували у мой уяві до того нецікаву країну Італію.

ну а з Діною Рубіною разом я побувала в Ізраїлі, Франції, Іспанії, Німеччині, Італії і Голландії. "Холодная весна в Провансе" - збірка новел, ексізів, замальовок - називайте як хочете. книжка дивовижна - хоча цей збитий епітет ніяк не опише моєї гамми відчуттів і вражень. тим більше, після такого мовного різнобарв'я мови Рубіної називати її книжку дивовижною - це майже гріх)
на диво, навіть не виникло відчуття, коли у шлунку починає глодати від злості до самого себе, що ти досі сидиш на місті і не подорожуєш, а навколо ж стільки прекрасного. навіть не знаю чому, може я вже втомилася постійно картати себе через нереалізоване, тому просто насолоджувалася місцями, описаними такою соковитою мовою, з такими неочікуваними, свіжими епітетами, порівняннями і враженнями. і головне - видно, Рубіна не натужливо вироджує всі ці хитросплетіння слів, вона справді так думає. наприклад, мені дуже сподобалося, як вона описує свою (а заодно і мою ж) вавку - коли іноземна мова не бажає затримуватися у голові надовго: "Что это сотворили с нами в нашем детстве, что родной наш язык обернулся драконом из сказки, охраняющим вход в пещеру разноязыких сокровищ".

вважаю, що Рубіну неодмінно треба читати людям письма - аби заслинитися від заздрощів надихатися і просто черпати прекрасне, не плагіатити, а розвивати у собі це бачення і вміти його красиво описати. воно є у Рубіної у великій кількості, бери і користуйся. тим, у кого є антисемітський пунктик - не читати, книга пронизана єврейським духом. я завжди дивувалася, настільки сильне у євреїв відчуття свого і своїх, усвідомлення приналежності.

отакі настроєві рецепти моєї весняної відпустки)
rainy_lily: (lonely)
останнім часом я не те щоб шкодую, але розумію, що у школі всесвітню історію вчила якось дуже косяково. вона завжди була для мене цікавішою, ніж історія України (ну шо поробиш, шо у нас така не вельми приємна історія), але разом з тим усе, що було вивчено, змішалося у величезну кашу. плюс історія останнього століття, яка в принципі є для нас може найбільш потрібною, вивчалася найшвидшими темпами. читаю тексти про Майдан, коментарі людей, там згадка про Нюрнберзький процес, там про Мюнхенську угоду, там про громадянську війну у Боснії чи ще якісь моменти, про які ніби чула, але що конкретно і де відбувалося, що стало причиною-наслідком - не знала-не знала і забула. плюс на початку лютого мала інтерв'ю з афганцем, яке напевно було одним із найважчих взагалі моїх інтерв'ю і зрозуміла, що й про цей момент у світовій історії я якось не надто багато знаю.

тому природньо, що народилося бажання взятися за історичний нон-фікшн, хоча я навіть не знала, з якого боку підійти. залізла у chto-chitat і за тегом "историческая" накопала собі трохи книжок, які певною мірою й художні. найбільше зацікавила книга Тода Штрассера "Волна", з неї й почала.

у 1967 році у американській школі на уроці історії, темою якого був нацизм, учень запитав у вчителя історії Рона Джонсона, як могли звичайні жителі Німеччини часів Гітлера не помічати, що робиться довкола - а для мене було величезним відкриттям, що геноцид євреїв у Німеччині почався ще у 1933-му, за шість років до війни. я якось думала, що світ прохлопав ці речі через те, що тривала війна. але ні, напевно Європа й Америка тоді теж були "глибоко стурбовані".

словом, вчитель, аби пояснити, як таке можливо, вирішив провести експеримент. і клас перетворився у "Хвилю", своєрідну організацію, основними цінністями якої проголосили силу в дисципліні, єдності і дії. вийшло тоталітарне суспільство у мініатюрі. швидкість і головне - готовність навіть невеликого шкільного соціуму перетворитися у такий соціум зі своїми наглядачами і сірою масою, вражає. універсальний рецепт всіх тоталітарних замісів: людям подобається, коли не треба думати, а можна тільки діяти за накатаною схемою, головне, аби знайшовся той, який готовий їм це дати - диктатор і вождь. тим більше, все це вражає як реальний, а не вигаданий випадок. за результатами цього експерименту вчитель написав статтю у журнал, згодом зняли фільм, а потім Тод Штрассер все белетризував.

аби не спойлити, краще за мене про книгу скажутьцитати )

а німці у 2008-му зняли ще й новий фільм за мотивами книжки, "Експеримент-2: Хвиля". фільм мені теж сподобався, але вони з книжкою реально зовсім різні, починаючи від зав'язки. у книжці основною ідеєю було показати, як німці могли не бачити жахів нацизму. фільм же - як наболілий німецький мозоль, де дія перенесена у наш час, а основна ідея "чи можливе повторення нацизму зараз?". таке враження, що вони реально бояться його повторення. і кінець фільму вийшов значно жорсткішим і жорстокішим, але й більше на часі, судячи з новин, які надходять то з Америки, то вже навіть з Росії - коли подивитеся, зрозумієте, про які новини йдеться..

словом, дивіться і читайте, фільм і книжка того вартують.
rainy_lily: (горнятко)
слухала "Піккардійську терцію", заграв "Містичний вальс" і я згадала про свою най-найулюбленішу українську книжку, написану під впливом цієї пісні і під такою ж назвою - "Містичний вальс" Наталки Очкур (тепер вона Шевченко). це така казка для дорослих, можливо, дещо наївна, але я часто прив'язуюсь не до сюжетних фішок, а до атмосфери, місця дії - наприклад, тут дія відбувається у місті, яке нагадує часи Київської Русі. вже не згадаю, що читала першим - "Диво" Загребельного чи Очкур, але за ту давню атмосферу, красиві слов'янські імена (Сивоок досі моє найулюбленіше чоловіче ім'я) й геть зовсім іншу реальність я ці книжки дуже люблю.

от задумалася, які ще українські книжки я люблю - бо востаннє українську книжку читала певно рік тому - і то випадково. у списку улюблених незмінно високе місце має Марина Соколян - знову ж, таки це казки для дорослих, і є те, що я дуже люблю - не просто вигаданий сюжет, а незвично інтерпретована реальна інформація. от писала пост, загуглила Марину - і виявилося, шо у неї вийшла нова книжка, я зовсім випала з українського літпроцесу%)

страшенно люблю "Книгу екзотичних снів та реальних подій" Василя Ґабора - знову ж таки, за неочікувані інтерпретації і за атмосферу Львова, якого вже нема. за те ж люблю дещо у Андруховича - зокрема, "Таємницю".

не можу не згадати Дереша. з висоти, кгм, досвіду, багато що у його книжках здається наївним і взагалі дурним, але є сцени, які врізалися в пам'ять настільки, шо їх вже звідти не вирвати ніякими лещатами критики. у Дереша це сцена сексу на горі під час грози у "Поклонінні ящірки". за атмосферу, місце, ідею і взагалі)))

"Згори вниз. Книга страхів" Тані Малярчук - оце понаписувала я і загальна тенденція таки вимальовується - я ціную вдало вибране місце дії. у цьому випадку карпатська глибинка. містичне, романтичне і красиве, пов'язане з горами, мене притягує і притягуватиме завжди.

не можу не згадати Ірванця - у пам'яті тільки "Львівська брама". але пам'ятаю загальний настрій - я люблю письменників, які вміють дивувати. Ірванець такий. тим паче, після того, як з мого особистого п'єдесталу гепнувся Винничук, місце першого комедіанта зайняв Ірванець.

з української класики крім згаданого Загребельного люблю ще "Тіні забутих предків" - бо ж Карпати)

***
і про музику. давно зріє думка зробити собі український плейлист) пишіть, шо у вас улюблене (і про книжки теж, але це мені радше просто цікаво) - складу список і залию кудись на файлообмінник - якщо, звісно, вас таке цікавить.


от власне одна з най-най моїх пісень.
rainy_lily: (горнятко)
головна героїня цієї книжки - письменниця Мег, живе в Англії, читає багато книжок, в'яже, знімає затишний будиночок на березі моря з чудовим краєвидом з вікна, а дія відбувається восени. вже самого того факту, що вона в'яже, мені б вистачило, щоб почати читати цю книжку. і тепер, попри всю її неідеальність, я можу точно сказати, що це моя ідеальна книжка. хоча вона майже безсюжетна - або скоріш повільносюжетна, бо події розвиваються не надто динамічно, зате досить гіпертекстова. порівняння, яке у мене виникає з цього приводу - матрьошка. книжка, яка є втіленням літератури без літератури і де головні герої роздумують про літературу без літератури. книжка написана письменницею про письменницю, яка пише книжки, будучи літературним негром вигаданого письменника, ніяк не може написати свою власну і потрапляє під вплив книжки, де говориться про те, що ми будемо жити вічно, а всесвіт виконує твої бажання, тільки попроси - але мусиш пам'ятати про закон збереження енергії. взагалі, письменників там дуже багато, як і холоду, осені і суму, і можна ще довго думати над зв'язками, ідеями, прихованими сенсами, медитувати на описи морських пейзажів, самозаглиблюватися. можна дратуватися або ні через сюрреалістичні ідеї про безсмертя і вірити або ні у те, що всесвіт дає, коли просиш.у дивні ідеї я не вірю, зате у "подарунки згори" - дуже навіть. треба тільки дуже захотіти - і цей закон подіє. здається, я ніколи не думала над тим, але прочитала, проаналізувала своє життя і зрозуміла - так воно і є)
і якщо підсумовувати, то чисто суб'єктивно це дуже моє затишне чтиво, дуже мій настрій і я таки дуже люблю англійську літературу за відчуття камерності - і навпаки не тішать у тому плані американці.

ну і цитати, які зачепили:

Каждый раз, когда кто-нибудь хвалил написанный мною текст, я перечитывала его заново, представляя себя тем человеком, которому он понравился. Только в таких случаях я могла расслабиться и получать удовольствие от собственной работы, но происходило это крайне редко. - чисто про мене, теж так дуже часто роблю і теж наразі мало вірю в себе

Мы сегодня утром уже ходили гулять по пляжу. Смотрели, как встает солнце. И когда мы вернулись, я испытала такое удивительное чувство, словно внутри меня оказалось намного больше пространства, чем было раньше.
- як же хочеться щось таке відчути. так буває, коли подорожуєш.

В даосизме именно "ничто" придает смысл всему, что тебя окружает. Например, чашка полезна лишь тем, что в ней есть пустое пространство для чая. Лучшая часть дома - это не стены и не крыша, а пространство, в котором можно жить.

Я долго сидела на диване, глядя на огонь и слушая, как за окном море мягко накатывает на берег, накрывает его, облизывает и целует. Я представляла себе, как оно покусывает и тыкается носом в гальку, разминает ее, разламывает, приговаривая "ш-ш-ш" и "прош-шу тебя". Шум моря был мягким, как шепот, как обещание. Но ночь становилась все чернее, и море набрасывалось на берег все яростнее, и песок выдыхал: "Да", и они тонули друг в друге всю ночь напролет.
rainy_lily: (дівчинка з розочкою)
якось я зайшла до книгарні "Є", бо треба було скоротати півгодини часу. і книжку, щоб згаяти той час, вибирала за обкладинкою - я часто так роблю, вибираю щось візуально привабливе. руда дівчинка Енн, яку я вибрала, з двома кісками, непосидюча, балакуча і активна дуже нагадала іншу руду дівчинку - мою улюблену Пеппі. і мені дуже захотілось дізнатися, що ж сталося з Енн далі, поза тими десятьма сторінками, які я встигла прочитати в "Є". а потім я отримала книжку в подарунок. довго чекала хорошої погоди, щоб читати зелену книжку про Зелені Дахи, лежачи на зеленій траві. і дочекалася. правда, задоволення я добряче розтягнула і вечорами перед сном ми зустрічалися з Енн - я читала про неї одну главу і засинала. вчора була остання і я точно можу сказати - хочу продовження!

на відміну від Пеппі, яка ніколи не хоче стати дорослою (і не стала, бо ж на цьому Астрід Ліндгрен закінчила свою книжку - і я їй вдячна), Енн виросла. і з дитячої розповіді про маленьку бешкетницю книжка перетворилась на хвилюючу історію молодої дівчини. мені дуже сподобалось те, що в книжці мало наївності і примітивізму - через це не всі дитячі книжки я можу читати.

і ще страшенно сподобалася локація розповіді - Канада, Острів Принца Едварда і Зелені Дахи - я б сама там хотіла жити, у кімнатці на піддашші, з білими меблями і зеленими мусліновими фіранками на вікнах (а ще маю один незрозумілий фетиш: я в книжках страшенно люблю читати назви всіляких тканин, як ото муслін, оксамит, парча - просто люблю все красиве, а в цих тканин навіть назви звучать як музика)), і про фасони старомодних нині суконь з буфами і великими рукавами люблю читати, і про те, як дівчатка тішилися кожній новій пошитій сукні - тепер пішов на базар і маєш 10 нових суконь, а втіхи, так видається, значно менше)

окремо скажу про переклад - він чудовий, дуже багата і розмаїта мова) і загалом книжка перекочовує у ранг улюблених, які можна перечитувати з будь-якого місця) на черзі фільм і чекаю на нові книжки про Енн, в українському, звісно ж, перекладі)
rainy_lily: (Default)
я завжди скептично ставилася до літератури, яка вчить, повчає і мотивує - бо вона часом буває дуже обмеженою і загнаною в рамки концепцій, які пропагує. але бажання цього разу було сильнішим за мене. головне у цій справі - фільтрувати фігню і не кидатися прямо одразу все-все реалізовувати в житті. а потім авось і пригодиться)

"Пять языков любви" Гері Чемпена
книжка про те, як досягти взаєморозуміння в парі. а конкретно про те, що треба робити, щоб ваша половинка відчувала, що її люблять. на думку Чепмена, існує 5 мов кохання: слова заохочення, час, допомога, подарунки і дотики. і кожен з нас найбільш чутливий до однієї чи двох мов. тому кохана людина мусить говорити з тобою на цій мові, щоб наповнювати т.зв. ємність любові. теорія цікава, хоч, як на мене, вона стала жертвою круглого числа. поясню: 5 мов виглядає краще, ніж 8 мов, і ще краще, ніж 16. чим плоскіше простіше, тим краще. мені не вистачало деталізації. плюс в деяких місцях пахло Дейлом Карнегі - а пахне він недобре. здавалося, що якщо виконувати поради Чепмена, то все на сто процентів буде супер.
хоча, я завжди стараюся винести з книг шось корисне. звідси - класифікацію і вибір своєї мови. як-не-як, цікаво знати, чим можна мене задобрити)))

"Муза и чудовище. Как организовать творческий труд" Яни Франк
в принципі, ідея, спосіб викладу і суть книжки хороша. все зводиться до того, що треба чітко планувати творчий процес, записувати навіть найдрібніші завдання, вклинювати їх між масштабними проектами. і масштабні проекти теж ділити на частини. тоді більше шансів, шо великий і розмитий творчий план перетвориться на цілу купу маленьких, але конкретних. в цілому книжка мені сподобалася, дуже мотивуюча. але було одне зауваження, до себе, а не до Яни: ніякими книжками не переборити лінь. тут треба змагатися самому і жорстко за себе братися. я в процесі, як видно з кількості нового натвореного в мому жж))

"К черту все! Берись і делай" Річарда Бренсона
я думаю, фотки бородатого дядька з червоною помадою і в костюмі стюардеси, який програв парі і так вдягнувся, бачив багато хто. оце і є той Річард Бренсон. він засновник британської корпорації Virgin Group, відомий бізнесмен. книжка про те, як він дійшов до успіху.
сподобалося те, що книжка побудована на конкретних розповідях Бренсона про своє життя, а не абстрактних фразах. не сподобалася деяка ванільність оповіді - прямо ну от все так круто і легко в нього виходило. багато речей лишилися за кадром. книжка не сильно мотивуюча - принаймні для мене, але почитати було цікаво.
rainy_lily: (дівчинка з розочкою)
я ніколи не була його фанаткою, прочитала тільки дві книжки. сюжет не сподобався. зате сподобався стиль - простий, зрозумілий, у дечому лаконічний, але притягуючий. тому ця книжка - якраз те, що треба. я не страждала через сюжет і насолоджувалася стилем. це своєрідний щоденник бігових (і не тільки, ще тріатлон там є) досягнень письменника. і про літературу там теж є, і красиві пасажики про природу - от дуже класно вони в нього виходять.

тим, у кого бажання бігати немає, вона нічим не поможе. тим, у кого є мотивація, але не вистачає натхнення чи просто хочеться почитати шось легке і водночас по темі - має піти на "ура". мені от дуже сподобалась ^_^
і кілька цитат, хоч я таким і не займаюсь, але втриматись було важко - важливі моменти і важливі спостереження.
+8 цитат і коментарі  )
rainy_lily: (читаю)
якось так збіглися в часі кіно і книжка про фальсифікаторів картин. то вирішила зробити окремий пост.

Діна Рубіна "Біла голубка Кордови"
5095755_Belaya_golubka_Kordovyне пам'ятаю, як книжка потрапила в читалку - найімовірніше, я шукала тексти, пов'язані з творами мистецтва, ну і от. кажуть, Рубіна попса і все таке - але мені, чесно кажучи, фіолетово, якщо письменник так віртуозно володіє словом. читала відгуки - для когось мова роману надто "кучерява", а я відверто кайфувала. це вам, звісно, не Фаулз зі стилізацією вікторіанського роману і мовою стилізованою під нього ж, але густота різноманітних несподіваних порівнянь, епітетів, метафор дуже тішить.

головний герой - Захар Кордовін, художник від Бога, але віддає перевагу фальсифікуванню картин. такий собі благородний злочинець - він не заради грошей це робить, а щоб мистецтво йшло в маси. ну і є в нього ще одна мета - і це майже детективна історія, яка захоплює і таки тримає протягом книжки. насправді дуже ідеалізований тип, з лоском, та й читаючи історію, купу разів хочеться сказати "У житті так не буває!", але це ж книжка - можна й пожити чиїмось ідеалізованим життям.

що чи не найбільше сподобалось - Вінниця і час, коли дія відбувалась там. кілька разів бувала у цьому місті -  воно справді має на собі дуже чіткий єврейський відбиток (а герої Рубіної звісношо євреї), здалось мені затишним і приємним. тому було цікаво читати - навіть трохи впізнавати місця, тим більше усе дуже-дуже колоритно описано)

кінець, правда, розчарував, очікувала більшого. але загалом мені сподобалось, "Синдром Петрушки" мушу прочитати - Львів же!

"Гамбіт" (2012)
Gambit-UK-Poster-585x441ну дуже американське кіно, починаючи з героїв - невдахи-мистецтвознавця, грізного шефа і блондинки і закінчуючи сюжетом. Камерон Діаз - однозначно не та актриса, на яку мені приємно дивитися на екрані, як хтось колись влучно сказав, нагадує Зіппі)) дивилась заради Ферта. і його роль мені геть не сподобалась - хоч амплуа для нього плюс-мінус нове, але не сприймаю я його в ролі ідіота і невдахи - містер Дарсі онлі))

сюжет теж доволі дешевий - Гаррі Дін (Ферт), бажаючи насолити своєму шефові (Рікман), пробує впихнути тому підробку картини Клода Моне, видаючи за справжню. "хазяйка" картини - Діаз, мусить йому підіграти, але все йде не по плану, ну геть не по плану)

багато жартів і сцен у стилі "тупий голлівуд", багато банальностей. не підкачав тільки кінець. і, до речі, не забули  злизати шматки сюжету з цього фільму. короче, розчарована трохи, краще дивитимусь британські фільми з британськими акторами)) 
rainy_lily: (Default)
останнім часом багато читала - приймаю участь у змаганнях із своєю лінню, на Goodreads пообіцяла собі прочитати 50 книг за рік - мусила виконувати місячну норму. лишу тут трохи вражень, бо забуваються%)


"Амстердам" Іен Мак'юен
після прочитання "Суботи" я якось геть розчарувалась у Мак'юені. бо "Спокута" - це в принципі одна з улюблених моїх книжок, а тут якась розмазня. але "Амстердам" реабілітував Іена у моїх очах. добротна книжка про збіги обставин і дивні життєві повороти - у стилі "Спокути", хоч, як на мене, і не дотягує - "Спокута" привабила мене ще й часом і місцем дії, атмосферою початку ХХ століття.
тверде 5.



"Безчестя" Джозеф Максвелл Кутзее
Африка, професор Девід Лурі, викладач універу, падає на моральне дно - думаю, неважко здогадатися, у чому звинуватили підстаркуватого Лурі, завжди оточеного хмарою студенток. і тікає від того всього на ферму до дочки.
після того стається ще багато подій і книжка доволі активна і цікава. хоч якшо чесно, я не знаю, як її оцінити. мені складно виділити головну ідею. і складно було читати тому, що дуже багато там йдеться про тварин, операції, смерті, вбивства - це моя болюча тема, мені їх страшенно шкода і я взагалі намагаюся книжок про тварин уникати.
хоч як зріз життя Африки, співжиття білих і чорних - пізнавально. і сумно. і навіть страшно.
ставлю четвірку непевну.




"Залишок дня" Кадзуо Ісігуро
книжка без екшену, різких поворотів сюжету і незвичайних подій. просто собі життя одного дворецького. і, я не знаю чому, може це така природа людська вуаєристська - вона стала для мене своєрідним сеансом підглядання у чуже життя. і страшенно затягнула, Ісігуро майстер оповідати звичайне незвичайно. ну і я собі постійно уявляла у головних "ролях" Ентоні Хопікнса і Емму Томпсон - бачила десь постер до фільму. в мене туго з уявою пеосонажів книжки, тому коли кіно підказує, навіть люблю) книжці - тверде 5.




"Двері в літо" Роберт Хайнлайн
повість ши-кар-на. ну, в моєму розумінні як фаната фантастики, котів і мімімішності. коротко про зав'язку - винахідник Ден Девіс розробив проект робота-помічника по дому. його партнери, друг Майлз і секретар Белла, за сумісництвом кохана, обманюють його і витурюють з фірми. Ден зі своїм котом Петронієм (або просто Пітом) вирішує лягти в анабіоз - сон у замороженому стані - на 30 років.
і хоч розв'язку і головну інтригу було легко передбачити, мені все одно страшенно все сподобалося.крім одного - Хайнлайн скупий на деталі, не хоче розповідати про те, який він, світ майбутнього, тільки й каже, шо зовсім інший.
словом - тверде 5 має.



"Квіти осені" Аріель Бюто
читнула у відпустці - бо вже втомилася від книжок по 4-5 кіндлосторінок на 1% - хотілося чогось коротенького.
книжка про те, що почати жити для себе ніколи не пізно. головна героїня Жульєтта, в свої шістдесят з хвостиком у цьому переконується, її чекає багато пригод.
книжка така собі - не дуже захоплива і не надто нудна. хороші місця дії - Франція й Італія, смачні описи їжі і подорожей. і плюс їй - створює атмосферу, не всі книжки це вміють.
ставлю 4-ку.


"Ожинове вино"Джоан Харріс
перша прочитана мною книжка Харріс. солодка, місцями навіть трошки приторна, у стилі "Шоколаду" - принаймні фільму, добротно і смачно написана, місце дії вибране чудово - Франція, після Пітера Мейла прямо як земля обітованна. словом, 5-ку можна ставити)
rainy_lily: (читаю)
Недавно [livejournal.com profile] zdajusja_vodoju написала у себе в жж смачний відгук на цю книжку – у буквальному сенсі смачний. І я спокусилась. А куряча пам'ять дозволила мені забути, що це той самий Пітер Мейл, який написав «Хороший рік». Фільм за книжкою є одним з найкращих бачених мною евер (до книжки ще планую добратись).

Але вернемось у Прованс. Там час тече неспішно, і міряють його не днями й тижнями, а місяцями і сезонами. Люди вміють і люблять смачно поїсти – які там описи їжі, яка там їжа! І взагалі всі живуть у своє задоволення. Я у Провансі не була, а Пітер Мейл там живе. Тому мене водночас бентежило те, що книжка є таким собі набором стереотипів про француза (любить поїсти, поговорити і показати себе експертом у будь-якій справі і так далі), і разом з тим хотілось вірити. Зрештою, думаю, як і в будь-якій художній літературі, тут є хоч трохи авторського домислу, гіперболічності. Але я готова все це пану Мейлу вибачити – за його гумор, мову, соковиті й апетитні описи їжі, за те, що вміє коротко говорити про прекрасне, за те, що знову «заразив» мене ідеєю ровера.

Словом, книжка чудова, на goodreads поставила їй п’ять зірочок. Крім того, дотично її можна віднести до одного з моїх улюблених жанрів втечі-від-життя-яке-набридло.Та й ідея дауншифтінгу десь співзвучна з моїми думками про ідеальне життя, хоч я бачу в ній багато складнощів.

А ще протягом читання мене цікавили два питання:

1. де головної герої брали гроші?

2. як французи стільки п’ють і їздять за кермом (принаймні в книжці)?

І ще таке. Десь посередині книжки я полізла в нет дивитись, в якому році написана книжка. Виявилось, народилась вона 1990-го. А мені чогось здавалось, що вона «молодша». І разом з тим я зрозуміла, що так мене в ній втішило – там не було комп’ютерів, ноутів, гаджетів. Там був лише домашній телефон і поштова скринька. І це прекрасно.
rainy_lily: (читаю)
часто від людей чула таку фразу "ця книга прийшла до мене дуже вчасно". іноді в мене так було - але дуууже рідко. от "Вічник" Мирослава Дочинця - один з таких випадків, я почала читати його в час, коли кардинально змінила свій раціон і потребувала якоїсь систематизації своїх думок про правильну і корисну їжу. якшо хтось не читав і помилково подумає, шо то книжка про те, шо і як треба правильно їсти - ні, все набагато ширше. не хотілося б казати, шо це книжка, яка вчить, як треба жити. просто вона настільки багатогранна, шо їжа там - лише крупинка з усього корисного.

це дуже-дуже крута історія про те, як людина справді стає частиною природи. як вона освоюється у тому дикому для неї світі, вчиться не виживати - а жити в своє задоволення, не протистояти природі, а бути з нею одним цілим. і просто історія про смак до життя і вміння його завжди відчувати. книжка зі знаком "плюс", попри всі випробування героя - мало таких книг зараз.

думаю, тим, хто любить Карпати, любить природу і хотів хоч раз у житті втекти у далекі гори і сховатись від світу, книжка засмакує. та й кожен знаходить і бачить у книжках шось своє - і я побачила там романтику, романтику важкого життя всередині природи. особливо в першій частині тої романтики є найбільше і все так детально розписано, наче я сама там жила.

ну і наостанок цитата. з написаного про їжу виділила її як головну, згідна з нею майже на сто процентів і бачу, що все правильно роблю:
"Обійшов я різні краї з уважним оком і націленим на все мудре вухом. І склав сокровенну низанку диво-продуктів, які раджу всім для спожитку. Се - квасоля, чорниці, капуста, вівсяна крупа, помаранча, жовтий гарбуз, соя, риба (найліпше - лосось), шпинат, чай, помідори, індичка, горіхи, кисле молоко. Добре, якщо матимете їх на столі хоча б чотири рази на тиждень".

заради справедливості скажу - під час читання часом може здатися, шо вас повчають. мовляв, це худліт, а не посібник здорового життя, шо таке? але для мене це лише плюс - коли з художньої книжки мені лишаються не тільки красиві словосполучення, але й корисні знання.

за рекомендацію дякую [livejournal.com profile] superbalamut
rainy_lily: (читаю)
свого часу у школі мені дуже сподобалось оповідання "Фах" Азімова. і от я натрапила на Ексі на чудовий збірник аудіооповідань українською, де є "Фах" й багато інших. одне з них - "Відчуття влади". оповідання написане у 1959 році і у ньому йдеться про настільки актуальні для нас зараз речі, шо я просто вражена. а саме про те, як людина хоче позбавитись влади комп'ютера. 1959 рік! комп'ютери, програмувальники, світ керований машинами. я не сильно обізнана з розвитком техніки, але якось так мені дивно, що людина з того часу описує нас. може, не зовсім точно, але в ключових моментах схоже. дуже сподобались фінальні акорди "мораль байки". та й загалом супер!

взагалі, як на мене, то фантастика - це шикарний інструмент для того, шоб показати болячки людства і якісь проблемні моменти зі сторони, в іншому світлі. за це її і люблю і не розумію людей, які вважають фантастику некорисною і взагалі безтолковою літературою (а такі мені траплялись). звісно, дивлячись яка фантастика, але все ж.

для зацікавлених - лінк на оповідання на Ексі.
rainy_lily: (Default)
перше. питання: куди віддати старі радянські книжки, які, я певна, вже нікому не треба. букіністи біля Федорова їх якось приймають? бо я наче оголошення бачила, але не знаю, чи беруть тільки ті, шо потенційно можуть купити чи просто скуповують усе підряд. ще якісь варіанти є? не хочеться це все на сміття винести, а простір звільнити треба.

друге. апдейт: всі книжки вже віддані!! маю трохи новіших книжок, деякі з них вже колись роздавала, інші - ні. показую знову, може когось зацікавить. як не знайдуть нових власників, перспективні і потенційно цікаві людям підуть на буккросинг, решта - у пункт номер один.
  1. Генри Миллер "Тропик Рака", "Тропик Козерога"
  2. Курт Воннегут "Механическое пианино"
  3. Чарльз Буковскі "Поштамт"
  4. Марио Варгас Льоса "Вожаки"
  5. Роальд Даль "Перехожу на прием"
DSCN2298 DSCN2299 DSCN2300
   6. Марио Пьюзо "Крестный отец"
   7. Соммерсет Моэм "Театр" (обкладинку зробили помилковою - написали, шо це "Узорный покров"
   8. Войцех Кучок "Гівнюк"
   9. Іздрик "Подвійний Леон"
  10. Горобчук-Коробчук-Коцарєв "Цілодобово"
  11. Мілорад Павич "Еротичні історії"
  12. + два альманахи з Форуму Видавців (16 і 17), яких немає на фото.
DSCN2302 DSCN2304 DSCN2306
rainy_lily: (дівчинка з розочкою)
2048 рік. ЄС і НАТО розвалилися, натомість утворився новий союз - Єврабія. у Франції, Англії, Німеччині пануючою релігією став іслам. християнство заборонене, церкви перетворені на мечеті або сувенірні крамниці, французи стають мусульманами або змушені жити у спеціальних гетто для не-мусульман. християни, яких залишилось дуже мало, проводять свої служіння у катакомбах, як перші послідовники цієї віри. є і свої партизани- терористи, які вбивають справжніх мусульман або колабораціоністів, що перейшли у іслам.

вам це не обов'язково читати, але я мушу виписатись )
rainy_lily: (Default)
1359171691900812tumblr_mh1cfw6W781r0hng8o1_500
у мене книжкові вихідні) тому натягала з favim гарних картинок про книжки, вирішила поділитися) 
enjoy! )
rainy_lily: (Default)


такий парадокс: я, людина, яка ніколи не рвалася на Схід, не марила Індією, не хотіла побачити азіатські країни, зачитуюсь азіатськими книгами. з останнього - Халед Хоссейні і його "The Kite runner", він же "Бегущий за ветром".  Хоссейні один із тих, хто вражає, але на жаль перше врАження від вражАння сильніше за всі наступні.

після того, як я прочитала "А Thousand Splendid Suns" ("Тысяча сияющих солнц"), Афганістан став чимось зовсім іншим, ніж просто місцем на карті. ти читаєш, співчуваєш головним героям, вникаєш у історію, яка вміло переплетена з життям героїв, і не можеш повірити, як, ну як у таких умовах взагалі можна жити?? а афганці жили, і здається, основний секрет у фразі з "The Kite runner":  "Дело в том, что вы, афганцы… такие беспечные". і ше чим більше мучать народ, тим він живучіший.

але прочитавши другу (а за хронологією виходу - першу) книгу Хоссейні, я зрозуміла, шо вразила вона мене не настільки. історія таки менш "сльозогінна", з реаліями афганського життя я познайомилась у попередній (дія обох книг відбувається на тлі совєцького вторгнення, громадянської війни, влади талібів). та й, напевно, доля жінки якось ближча мені, аніж чоловікова, який у дитинстві "біг за вітром", "плив за течією" і потім усе життя розкаювався через це. взагалі, таке враження, шо Хоссейні вирішив зробити "чоловічу" і "жіночу" книги, "жіноча" з погляду емоційного впливу видалась мені сильнішою.

 тільки один момент у "The Kite runner" залишився незрозумілим. коли Амір десь на початках книжки каже, шо востаннє бачив усмішку Хасана перед змаганням повітряних зміїв, а потім - аж на могильному фото. де цей момент з могильним фото? він був, я шось пропустила?

а як підсумок - від таких книг задоволення колосальне, бо голова не пустує, а думає, ти "подорожчуєш" до інших країн і відчуваєш себе іншою людиною, переживаєш, сумуєш, злишся, смієшся, але не є байдужим. проживаєш більше. за це ціную книжки, отакі книжки особливо

і питання: фільм "The Kite runner" хтось бачив, вартує?
rainy_lily: (дівчинка з розочкою)
для таких книгоманіяків, як я, кінець світу настає частіше, ніж раз у кілька років. дочитуєш книгу або серію книг, з якими був разом довгий час - і от він кінець. особливо, якшо на продовження сподіватися не випадає, як з Ларссонівським "Мілленіумом", який затягнув мене по повній всередину. після прочитання цих трьох книг і ше Хьогівської "Смілли" в мене тепер міцне уявлення про літературу Північної Європи як літературу детективів. шо з одного боку може й не надто витончено і високохудожньо, а з іншого - нема мені перед ким викаблучуватись і вдавати велику інтелектуалку, я люблю детективи. тим паче добре прописані в плані героїв, їх характерів, дій, та навіть слів, які вони говорять.

і скажу, шо "Мілленіум" мене дивував тим, шо в ньому напрочуд мало банальностей, повторюваностей - як у діях, так і у словах. зараз свідомо порівнюю з "Кодом да Вінчі" і "Ангелами і Демонами", які недавно вирішила послухати, шоб бути в курсі і мати власну думку з приводу цих книжок. слухаючи їх, оскому собі набила всіма тими банальностями і невмілістю Брауна смачно і нетривіально викладати думку.
звісно, герої у Ларссона дещо ідеалізовані - супер-пупер крута хакер Лізбет і супер-пупер чесний журналіст Мікаель. і як мені здалось, цікавим є пояснення цих персонажів, яке дав у одному з останніх інтерв'ю письменник:

«Я представлял себе Пеппи Длинныйчулок. Какой бы она была сегодня? Какой бы она была взрослой? Как бы вы назвали человека вроде нее — социопата? Гиперактивной? Нет. Она попросту видит общество в ином свете. А дай-ка я сделаю ее 25-летней и пусть она будет изгоем. Друзей нет, социальные способности — ниже среднего. Такая вот у меня была оригинальная мысль».

Однако он почувствовал, что, чтобы история была успешной, Саландер нужен некий противовес. И опять он обратился к персонажам Линдгрен — на этом раз Калле Блумквист, мальчик-детектив. «Только теперь ему 45, и он журналист. Альтруист, всезнайка, издает журнал „Миллениум“. И вообще вся история пусть крутится вокруг людей, которые там работают».
джерело

здається, моє давнє захоплення творчістю Астрід Ліндгрен, зокрема Пеппі, отримало продовження)))

а ще в цій трилогії мене неймовірно притягувала саме Швеція. поки ви всі мрієте про Індію й інші гарячі країни, я б залюбки махнула у Скандинавію. тож навіть така "поїздка" для мене кайф. тепер ше подивлюсь два фільми, ще раз з'їжджу))

а от фоточка північного напрямку, знайдена в контакті і підходить до теми Скандинавії і моїх мрій: Фарерські острови, фантастична місцина, якшо судити по фото.

Expand Cut Tags

No cut tags

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Page generated Jul. 22nd, 2017 02:53 am
Powered by Dreamwidth Studios
June 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 2014