RAINcarnation

Він  з’явився зненацька. Просто впав людям на голову. Звісно, в такий погожий і сонячний день ніхто й  не очікував його приходу, літні тераси були заповнені чоловіками й жінками, що мружились від по-ранковому яскравого сонця, посьорбували свої коктейлі й розповідали один одному жарти й кумедні історії, які одразу ж випаровувались з голів співбесідників. Але він змусив людей поспіхом ховатися під покрівлі старих будинків і розчаровано спостерігати за ним через скляні стіни вікон. Він завжди дивувався своїй самотності, адже здавалося б, галантністю і шляхетністю не поступався жодному з тих високоповажних панів, що забавляли молодих і літніх пань своїми нехитрими історіями та оповідками. Був високим і приємним молодиком в сірому лляному костюмі і чомусь постійно з парасолею під рукою – мабуть, боявся, що зненацька наскочить його давня знайома – панночка злива. А вже вона була куди нестриманішою, ніж він сам – так неначе постійно носила за собою кілька відер холодної води й  їй так і кортіло комусь вилити їх на голову.  Він був схожий на героїв Ремарка і Хемінгуея – та й сам себе вважав ледь не втраченим, як і покоління, про яке писали Ернест та Еріх Марія, адже як не намагався привернути увагу, яким би фокусником не хотів виглядати перед людьми – вони все одно ховались від нього. Тому він завжди був самотнім шукачем і блукачем. І тільки іноді розважався разом із зливою та ураганом, втрьох змішуючись в неймовірний коктейль і стрибаючи дахами будинків в пошуках втрачених дощових мрій. Сьогодні він знову був сам. Лакові носаки його мештів розбризкували воду з калюж,  він йшов вперед, розглядаючи заплакані вітрини магазинів й мокрі шиби вікон. Йому було самотньо, але він не хотів собі в цьому зізнаватись, він просто йшов, нечутно ступаючи мокрою блискучою бруківкою. І знав, що повернеться завтра. Завтра буде дощ.