RAINcarnation

нарешті настала ця прекрасна пора, коли на обід я беру собі тільки салат і наїдаюся ним, коли в 9 ранку я не відчуваю себе дико голодною, коли ввечері, приходячи з роботи, не вмираю за їжею. літо) і дуже до речі трапилася книжка Вікторії Бутенко "Зелень для жизни" про користь зелених коктейлів і власне зелені. авторка - сироїд зі стажем, а коли цей спосіб харчування теж став не повністю її задовільняти, почала шукати корінь проблеми. і зрозуміла, шо просто мало їсть зелені, а більше - смачніші фрукти і овочі. коктейль, зроблений у блендері з води, зелені і фрукта, виявився ідеальним у плані поживності і користі. Вікторія не голослівна: мені дуже сподобалося, що у книжці (зовсім невеликій за обсягом - 60 вордівських сторінок без додатків), буквально розжовано і дуже простою мовою пояснено, як зелені коктейлі впливають на кислотність шлунку (і шо взагалі таке та кислотність), скільки білків містять і принцип засвоєння організмом амінокислот, з яких складаються білки, що таке pH крові і як він впливає на розвиток раку, що таке хороший і поганий холестерин... словом, багато корисної інформації, почерпнутої з наукових джерел (авторка сама науковець), яку можна прийняти на віру, якщо ти не біолог, можна знову перечитати підручник біології, або просто використати цю інформацію як якір, і пірнути у глибини розуміння, шо ж таке той наш організм і як йому краще житиметься)

сироїдом я ставати не планую (хоча є у мене надихаючий приклад друга, в якого це успішно вийшло), але зараз їм значно більше зелені і почала пити такі коктейлі і просто смузі на сніданок. моєму організму це подобається. на картинці (шось вперло мене малювати такі інфографіки)) наглядно показано рецепт приготування такого коктейлю: вода, зелень (салат або шпинат, чи обоє), банан (додає трохи солодкого смаку), лимон і м'ята - опціонально. а якщо замінити зелень мигдалем і зробити мигдальне молоко, вийде фруктовий смузі, з будь-яким фруктом на вибір.



і кілька цікавих цитат.
( +3 )

книжка є тут у пдф і в мене для кіндла теж є, кому цікаво, звертайтесь)

я щиро сподіваюся, що цього літа ситуація у нашій країні сприятиме відпусткам. тому вирішила поділитися враженнями про Ворохту, куди ми їздили на травневі і яка може стати дуже класною локацією для української відпустки з кількох причин:
-це Карпати ^_^
-можна на день зганяти на Говерлу чи на озеро Несамовите
-недалеко цікаві Верховина, Криворівня, Яремче, водоспад Гук, у Микуличині і Татарові для фанатів пива є приватні пивоварні
-можна взяти на прокат велосипед і влаштувати собі активну відпустку, або принаймні один її день)
-у самій Ворохті є класні віадуки, підйомник і трамплін (а на санках там народ, схоже, катається круглий рік)) ну і по місцевих горбах теж можна полазити

( далі - більше) )

у час цвітіння бузку мені хочеться обійти усі затишні львівські вулиці і закапелки, надивитися на ці кольори і зберегти їх у пам'яті якнайдовше. зараз майже усі львівські двори такі живописні - тільки фотографуй) от власне я сьогодні вибралася на фотопрогулянку двома моїми дуже улюбленими райончиками, з красивими будинками і не надто шумними вулицями) особливий кайф отримала, звертаючи на вулиці, де ніколи не була, і не орієнтуючись, куди вийду - таке класне відчуття першовідкривача і дослідника, чудово хоч на кільканадцять хвилин відчути себе туристом у своєму ж місті) до речі, хто вгадає, у яких двох районах-вулицях я була?:)


( +14 )
апд. кому цікаво - два райони на фото - Коновальця-Житомирська-Гіпсова і Карманського-Ярославенка-Франка

коли зранку вихідного дня ти, заледве роззявивши очі, тягнешся за читалкою і читаєш-читаєш-читаєш, хоча можна би іще поспати
коли вибираючи вид транпорту, зупиняєшся на трамваї, бо там не так трясе і можна читати
коли носиш книжку за собою по всій хаті
коли замість в'язання і вишивання вибираєш читання
коли у підсвідомості народжується таке приємне відчуття "скоро мене чекає щось хороше" - це значить зараз ти закінчиш справи і знову будеш читати її. книжку-якою-нині-живеш.
власне, про такі дві книжки, прочитані за останній тиждень, хочу розповісти.


"Тысяча дней в Тоскане" - фактично друга книжка своєрідної дилогії Марлени де Блазі про Італію. першої книжки про "Тысяча дней в Венеции" я не читала, бо першою у читалці трапилася Тоскана. і якщо до того, як почати читати, Італія мене не дуже то й вабила, то тепер я відчуваю, що починаю нервіно дихати, принаймні до італійської кухні, якої у книжці багато, дуже багато. там є і власне рецепти і описи процесу готування їжі, трапез, людських стосунків через призму їжі.

ще читаючи Пітера Мейла, через якого я і знайшла книжки де Блазі, мене здивував цей культ їжі і ритуальність цього процесу у Франції. по кілька хороших ресторанів у одному маленькому містечку - уявіть собі це у Бібрці чи у Білій Церкві, прості страви (той же салат капрезе - це вам не олів'є зі стопіцот інгредієнтів, хоч олів'є теж не наш, але з тим майанезіком і докторською ковбасою присмоктався до нашої кухні як кліщ) з простих складників. або складні - але це не дикі поєднання диких інгредієнтів, а знову ж таки буденні (для Італії) сир, квасоля, оливкова олія, різноманітні трави, м'ясо, прості супи без бульби і макаронів у одному рецепті і брускети - останні у італійській кухні мені найбільш імпонують тим, що це не просто хліб як у нас, це повноцінна страва. наприклад, брускета, вимочена в оливковій олії. ну і загалом, як мені видається, завдяки досить теплому клімату сердземноморська кухня, у тому числі італійська - це все таки кухня смаку. під час описів застіль дивуєшся, як у людей влазить стільки страв за один прийом їжі - але там це ритуал, а наші наваристий борщ чи тлусті вареники - це спосіб наїстися, перш за все, поповнити запаси енергії, особливо у холодний час, а естетику залишимо на потім. власне, це моя думка, яка склалася завдяки книжці, може воно так і не є насправді. а ще в книжці пили так багато вина протягом дня, що ця ідея непомітно прокралася у мою підсвідомість і до пасти з грибами тепер постійно напрошується компанія червого сухого)

крім кухні настрій мені створило місце дії - провінція Італії і знову ж благословенна ідея дауншифтінгу вигулькує на горизонті. не знаю, чи з таким же захопленням читатиму про Венецію (а читатиму неодмінно), але всі ці тонкощі життя у маленькому містечку, облаштування свого будинку, прогулянки, полювання за трюфелями, збір винограду, оливок і колорит італійського містечка остаточно реабілітували у мой уяві до того нецікаву країну Італію.

ну а з Діною Рубіною разом я побувала в Ізраїлі, Франції, Іспанії, Німеччині, Італії і Голландії. "Холодная весна в Провансе" - збірка новел, ексізів, замальовок - називайте як хочете. книжка дивовижна - хоча цей збитий епітет ніяк не опише моєї гамми відчуттів і вражень. тим більше, після такого мовного різнобарв'я мови Рубіної називати її книжку дивовижною - це майже гріх)
на диво, навіть не виникло відчуття, коли у шлунку починає глодати від злості до самого себе, що ти досі сидиш на місті і не подорожуєш, а навколо ж стільки прекрасного. навіть не знаю чому, може я вже втомилася постійно картати себе через нереалізоване, тому просто насолоджувалася місцями, описаними такою соковитою мовою, з такими неочікуваними, свіжими епітетами, порівняннями і враженнями. і головне - видно, Рубіна не натужливо вироджує всі ці хитросплетіння слів, вона справді так думає. наприклад, мені дуже сподобалося, як вона описує свою (а заодно і мою ж) вавку - коли іноземна мова не бажає затримуватися у голові надовго: "Что это сотворили с нами в нашем детстве, что родной наш язык обернулся драконом из сказки, охраняющим вход в пещеру разноязыких сокровищ".

вважаю, що Рубіну неодмінно треба читати людям письма - аби заслинитися від заздрощів надихатися і просто черпати прекрасне, не плагіатити, а розвивати у собі це бачення і вміти його красиво описати. воно є у Рубіної у великій кількості, бери і користуйся. тим, у кого є антисемітський пунктик - не читати, книга пронизана єврейським духом. я завжди дивувалася, настільки сильне у євреїв відчуття свого і своїх, усвідомлення приналежності.

отакі настроєві рецепти моєї весняної відпустки)

на фастфудній карті Львова нині крім всяких макдональдсоподібних закладів типу Біг-бургерів і іже з ними є "Чудо-піч", є "Галдар", ще колись були Наминайки, Форнетті, але перші не розкрутилися, других певно хтось з'їв - у переносному значенні слова і ще був дійсно смачний "Смачний возик" - той взагалі швидко здох. і от на ринок швидкої їжі помаленьку вилазить грузинська їжа - якщо не рахувати тіток, які споконвіків продавали на базарах хачапурі))

спочатку я запримітила "Колхіду" на Городоцькій, вище цирку. виглядає вона як забігайлівка, з пластмасовими червоними стільчиками і столиками, але у вікні були виставлені лаваші, які я люблю, ну і я мусила зайти хоч подивитися. в результаті купила на пробу батон-лаваш з квасолею. і в той момент я собі подумала, шо це реально достойна заміна отим чудопечам та інший єресі, яка манить своїм фастфудним запахом. як мінімум тому, шо хімічного замінника квасолі нині немає, наскільки мені відомо, та й взагалі, квасоля це сила) крім того, у них там стоїть тандир (я сподіваюся, не показушний) і тісто не пахне характерним фастфудним запахом заморожених фабрикатів. зараз чоловік час від часу купує там хачапур з сулугуні, і він дійсно смачний. я стараюся стримуватися, бо той лаваш - підступна штука, але якшо раптом мені закортить фастфуду, то краще куплю такий.

а сьогодні замучені і вимерзлі після гуляння вулицею Франка і Стрийським парком ми заповзли у "Генацвале" на Франка. позиціонують вони себе як ресторан, але таки більше схоже на забігайлівку. лаваші так собі, з сиром ще нічо так, а телячий - буе, це був знак і останній раз, коли я їла телятину. а наприкінці нас чекав "приємний" сюрприз - ціни в кафе підросли, а меню ще не змінили. чому вони сказали про це тільки після того, як ми поїли - хз, напевно хотіли, щоб я остаточно переконалася, що "Колхіда" краща, там нам одного разу продали хачапур за 15 грн, коли на ціннику писало 18)) та ще й зелений чай у "Генацвале" пакетовий, бу.

останнім часом в неті я зависаю переважно у місцях накопичення красивих картинок. раніше якось хотілося інформації, текстів, а зараз - дивитися на естетично привабливе. тому місця, обов'язкові для відвідання - це мій  pinterest, мій tumblr - тобто просто моя стрічка, сама я туди не пощу. крім того, там ще й музику можна класну надибати, не тільки картинки) а також моя стрічка на feedly, але там поки бардак, тому без посилання. блоги Aqua Marina і Dara Muscat. було ще щось, але зараз так сходу і не згадаю.

а от віднедавна ще підвисла на лукбуках Brooklyn Tweed. серез розмаїття абсолютного несмаку "ажурних кофтинок", схеми яких вискакують у гуглі після будь-якого наколов'язального запиту, лукбуки Brooklyn Tweed - це просто блаженство якесь. купіть мені хтось два мішки твідових ниток і дайте рік часу - я хочу все звідти, але зв'язала би хоч щось і була б щаслива як слон.

головна героїня цієї книжки - письменниця Мег, живе в Англії, читає багато книжок, в'яже, знімає затишний будиночок на березі моря з чудовим краєвидом з вікна, а дія відбувається восени. вже самого того факту, що вона в'яже, мені б вистачило, щоб почати читати цю книжку. і тепер, попри всю її неідеальність, я можу точно сказати, що це моя ідеальна книжка. хоча вона майже безсюжетна - або скоріш повільносюжетна, бо події розвиваються не надто динамічно, зате досить гіпертекстова. порівняння, яке у мене виникає з цього приводу - матрьошка. книжка, яка є втіленням літератури без літератури і де головні герої роздумують про літературу без літератури. книжка написана письменницею про письменницю, яка пише книжки, будучи літературним негром вигаданого письменника, ніяк не може написати свою власну і потрапляє під вплив книжки, де говориться про те, що ми будемо жити вічно, а всесвіт виконує твої бажання, тільки попроси - але мусиш пам'ятати про закон збереження енергії. взагалі, письменників там дуже багато, як і холоду, осені і суму, і можна ще довго думати над зв'язками, ідеями, прихованими сенсами, медитувати на описи морських пейзажів, самозаглиблюватися. можна дратуватися або ні через сюрреалістичні ідеї про безсмертя і вірити або ні у те, що всесвіт дає, коли просиш.у дивні ідеї я не вірю, зате у "подарунки згори" - дуже навіть. треба тільки дуже захотіти - і цей закон подіє. здається, я ніколи не думала над тим, але прочитала, проаналізувала своє життя і зрозуміла - так воно і є)
і якщо підсумовувати, то чисто суб'єктивно це дуже моє затишне чтиво, дуже мій настрій і я таки дуже люблю англійську літературу за відчуття камерності - і навпаки не тішать у тому плані американці.

ну і цитати, які зачепили:

Каждый раз, когда кто-нибудь хвалил написанный мною текст, я перечитывала его заново, представляя себя тем человеком, которому он понравился. Только в таких случаях я могла расслабиться и получать удовольствие от собственной работы, но происходило это крайне редко. - чисто про мене, теж так дуже часто роблю і теж наразі мало вірю в себе

Мы сегодня утром уже ходили гулять по пляжу. Смотрели, как встает солнце. И когда мы вернулись, я испытала такое удивительное чувство, словно внутри меня оказалось намного больше пространства, чем было раньше. - як же хочеться щось таке відчути. так буває, коли подорожуєш.

В даосизме именно "ничто" придает смысл всему, что тебя окружает. Например, чашка полезна лишь тем, что в ней есть пустое пространство для чая. Лучшая часть дома - это не стены и не крыша, а пространство, в котором можно жить.

Я долго сидела на диване, глядя на огонь и слушая, как за окном море мягко накатывает на берег, накрывает его, облизывает и целует. Я представляла себе, как оно покусывает и тыкается носом в гальку, разминает ее, разламывает, приговаривая "ш-ш-ш" и "прош-шу тебя". Шум моря был мягким, как шепот, как обещание. Но ночь становилась все чернее, и море набрасывалось на берег все яростнее, и песок выдыхал: "Да", и они тонули друг в друге всю ночь напролет.

Щось давно я нічого не писала про їжу, а тим часом написати є про що. Недавно спробувала нарешті новий кисломолочний продукт – мацоні від ТМ «Молочний буфет». Це одразу два «вперше» - бо давно хотіла купити продукцію Троїцького молокозаводу і бо ніколи не їла мацоні. Мацоні виявився дуже смачним і дійсно молочним продуктом – що в наш час, на жаль, рідкість (кефір зі смаком порошку від «Простоквашино» – бррр, ніколи не забуду).

У чому особливість «Молочного буфету»? Вони виробляють кисломолочку термостатним способом. Тобто закваску для продукту наливають окремо у кожну скляну банку, потім туди наливають молоко і воно заквашується безпосередньо там. А під час виробництва «конвеєрних» йогуртів молоко і закваску, а може ще й хімію всяку, модифіковані крохмалі й іншу гидоту, змішують у загальній ємності і розливають потім по банках (пластикових, ясна річ) У чому перевага термостатного способу? По-перше, ніякої хімії туди вже не влиєш. По-друге, термін придатності невеликий, і за цей час корисні молочнокислі бактерії ще живі. Ну і по-третє, як мислю собі я, там тих бактерій таки більш-менш багато, а не як у інших йогуртах, де пишуть, що їх не менше скількисьтам мг, а насправді може бути рівно та мінімальна цифра.

Плюс, як пише Троїцький молзавод, його продукт негомогенізований – тобто на однорідну структуру, як у решти йогуртів, навіть не сподівайтеся. Там такі невеликі грудочки, які треба розмішати. Але в тому власне і смак, і натуральність – свого часу, коли у мене в селі робили ряжанку, то вона теж мала таку «грудочкову» структуру. Свою кисломолочку Троїцький молзавод також не стерилізує – звідси малий термін придатності.

Вийшла практично реклама однієї ТМ (мені не платили, нє, я сама)), але рекламувати дійсно є що) У Львові я купила мацоні в Сільпо на Виговського (у ВАМі) за 16 грн з копійками 285 грам, і наразі більше ніде не бачила, хоча на сайті є перелік міст і місць, де можна купити продукцію ТМ "Молочний буфет" і написано, що і в тому Сільпо, яке на Городоцькій, має бути. Крім того, ще продається йогурт класичний – але загалом асортимент львівській не радує, якщо глянути на все, що «Молочний буфет» пропонує. Мені от бракує моєї улюбленої ряжанки.

До речі, поряд на полиці супермаркета стояв такий самий термостатний йогурт виробництва ТМ «Волошкове поле». З «прекрасним» крохмалем у складі. І ціна не сильно відрізнялася. Тому, ворнінг!

А зі звичайних йогуртів я б радила якщо пити, то «Молокію» - найоптимальніший склад, на відміну від «Галичини», яка почала пхати у йогурти фігню, а їхня «Формула здоров’я» - то взагалі якась катастрофа (але заради справедливості – кефіри у них ок, один раз навіть сироватка виступила, від порошку такого не дочекаєшся).

Ну і ще звернула була увагу на йогурт «Premialle» здається. Теж наче «елітний», скляна тара і висока ціна – і абсолютно гидкий склад. Не купуйте. І Активії з Даніссімами, Президенти туди ж.

Висновок – пора купувати йогурницю. Тільки де б ще хороше молоко знайти?

якось я зайшла до книгарні "Є", бо треба було скоротати півгодини часу. і книжку, щоб згаяти той час, вибирала за обкладинкою - я часто так роблю, вибираю щось візуально привабливе. руда дівчинка Енн, яку я вибрала, з двома кісками, непосидюча, балакуча і активна дуже нагадала іншу руду дівчинку - мою улюблену Пеппі. і мені дуже захотілось дізнатися, що ж сталося з Енн далі, поза тими десятьма сторінками, які я встигла прочитати в "Є". а потім я отримала книжку в подарунок. довго чекала хорошої погоди, щоб читати зелену книжку про Зелені Дахи, лежачи на зеленій траві. і дочекалася. правда, задоволення я добряче розтягнула і вечорами перед сном ми зустрічалися з Енн - я читала про неї одну главу і засинала. вчора була остання і я точно можу сказати - хочу продовження!

на відміну від Пеппі, яка ніколи не хоче стати дорослою (і не стала, бо ж на цьому Астрід Ліндгрен закінчила свою книжку - і я їй вдячна), Енн виросла. і з дитячої розповіді про маленьку бешкетницю книжка перетворилась на хвилюючу історію молодої дівчини. мені дуже сподобалось те, що в книжці мало наївності і примітивізму - через це не всі дитячі книжки я можу читати.

і ще страшенно сподобалася локація розповіді - Канада, Острів Принца Едварда і Зелені Дахи - я б сама там хотіла жити, у кімнатці на піддашші, з білими меблями і зеленими мусліновими фіранками на вікнах (а ще маю один незрозумілий фетиш: я в книжках страшенно люблю читати назви всіляких тканин, як ото муслін, оксамит, парча - просто люблю все красиве, а в цих тканин навіть назви звучать як музика)), і про фасони старомодних нині суконь з буфами і великими рукавами люблю читати, і про те, як дівчатка тішилися кожній новій пошитій сукні - тепер пішов на базар і маєш 10 нових суконь, а втіхи, так видається, значно менше)

окремо скажу про переклад - він чудовий, дуже багата і розмаїта мова) і загалом книжка перекочовує у ранг улюблених, які можна перечитувати з будь-якого місця) на черзі фільм і чекаю на нові книжки про Енн, в українському, звісно ж, перекладі)

якось так збіглися в часі кіно і книжка про фальсифікаторів картин. то вирішила зробити окремий пост.

Діна Рубіна "Біла голубка Кордови"
не пам'ятаю, як книжка потрапила в читалку - найімовірніше, я шукала тексти, пов'язані з творами мистецтва, ну і от. кажуть, Рубіна попса і все таке - але мені, чесно кажучи, фіолетово, якщо письменник так віртуозно володіє словом. читала відгуки - для когось мова роману надто "кучерява", а я відверто кайфувала. це вам, звісно, не Фаулз зі стилізацією вікторіанського роману і мовою стилізованою під нього ж, але густота різноманітних несподіваних порівнянь, епітетів, метафор дуже тішить.

головний герой - Захар Кордовін, художник від Бога, але віддає перевагу фальсифікуванню картин. такий собі благородний злочинець - він не заради грошей це робить, а щоб мистецтво йшло в маси. ну і є в нього ще одна мета - і це майже детективна історія, яка захоплює і таки тримає протягом книжки. насправді дуже ідеалізований тип, з лоском, та й читаючи історію, купу разів хочеться сказати "У житті так не буває!", але це ж книжка - можна й пожити чиїмось ідеалізованим життям.

що чи не найбільше сподобалось - Вінниця і час, коли дія відбувалась там. кілька разів бувала у цьому місті -  воно справді має на собі дуже чіткий єврейський відбиток (а герої Рубіної звісношо євреї), здалось мені затишним і приємним. тому було цікаво читати - навіть трохи впізнавати місця, тим більше усе дуже-дуже колоритно описано)

кінець, правда, розчарував, очікувала більшого. але загалом мені сподобалось, "Синдром Петрушки" мушу прочитати - Львів же!

"Гамбіт" (2012)
ну дуже американське кіно, починаючи з героїв - невдахи-мистецтвознавця, грізного шефа і блондинки і закінчуючи сюжетом. Камерон Діаз - однозначно не та актриса, на яку мені приємно дивитися на екрані, як хтось колись влучно сказав, нагадує Зіппі)) дивилась заради Ферта. і його роль мені геть не сподобалась - хоч амплуа для нього плюс-мінус нове, але не сприймаю я його в ролі ідіота і невдахи - містер Дарсі онлі))

сюжет теж доволі дешевий - Гаррі Дін (Ферт), бажаючи насолити своєму шефові (Рікман), пробує впихнути тому підробку картини Клода Моне, видаючи за справжню. "хазяйка" картини - Діаз, мусить йому підіграти, але все йде не по плану, ну геть не по плану)

багато жартів і сцен у стилі "тупий голлівуд", багато банальностей. не підкачав тільки кінець. і, до речі, не забули  злизати шматки сюжету з цього фільму. короче, розчарована трохи, краще дивитимусь британські фільми з британськими акторами))